30 грудня 2014
«Юридична газета» публікує статтю Володимира Ткаченко щодо нового закону про прокуратуру

Нова українська прокуратура: спроби аналізу

Одним із найбільш очікуваних і актуальних законів, які встигла прийняти Верховна Рада України Сьомого скликання, є Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі – також Закон), який набирає чинності з 25 квітня 2015 року.

Попри те, що відповідний законопроект на розгляд законодавчого органу був внесений колишнім Президентом України, який наразі є підозрюваним у низці кримінальних проваджень, - прийнятий Закон є досить прогресивним та орієнтованим на впровадження в Україні європейських принципів і методів здійснення правоохоронної діяльності, підвищення ефективності громадського контролю за роботою прокурорів.

До безспірних переваг нового Закону, на наш погляд, можна віднести, зокрема,  наступні новації:

- обмеження можливостей для неправомірного впливу на прокурорів при прийнятті ними рішень (чітке визначення прокурора вищого рівня, який має право давати вказівки прокурору нижчого рівня; закріплення права прокурора-виконавця вимагати письмового підтвердження отриманого усного наказу чи вказівки; відсутність у виконавця обов‘язку виконувати сумнівні з точки зору законності вказівки прокурора вищого рівня, не підтверджені в письмовій формі; право прокурора нижчого рівня звернутися до Ради прокурорів України з повідомленням про загрозу його незалежності у зв’язку з наданням прокурором вищого рівня наказу або вказівки);

- більш ретельний і прозорий порядок добору кандидатів на заміщення вакантних посад та призначення на посаду прокурорів (складання кандидатами кваліфікаційного іспиту з анонімного тестування та практичного завдання; проведення спеціальної перевірки кандидата; визначення рейтингу кандидатів та проведення конкурсу на зайняття вакантних посад прокурорів; висвітлення перебігу вищевказаних процесів на офіційному веб-сайті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів тощо);

- звільнення прокурорів за поданням колегіального органу - Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів чи Вищої ради юстиції, а з адміністративних посад - за поданням Ради прокурорів України;

- детальна регламентація в Законі порядку притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності аж до звільнення з посади за скаргою (заявою) кожного, кому відомо про вчинення ним дисциплінарного проступку. При цьому підставою для дисциплінарної відповідальності прокурора може бути, зокрема, невиконання чи неналежне виконання ним службових обов’язків; необґрунтоване зволікання з розглядом звернення; втручання чи будь-який інший вплив прокурора у службову діяльність іншого прокурора, службових, посадових осіб чи суддів, у тому числі шляхом публічних висловлювань стосовно їх рішень, дій чи бездіяльності; публічне висловлювання, яке є порушенням презумпції невинуватості, та інші найбільш часто вчинювані прокурорами протиправні дії;

- відкриття Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів дисциплінарного провадження щодо прокурора в усіх випадках надходження скарги (заяви), крім кількох чітко визначених виключень;

- проведення підрозділами внутрішньої безпеки органів прокуратури обов‘язкових щорічних таємних перевірок доброчесності прокурорів; обов’язкове відкриття дисциплінарного провадження щодо прокурора у разі виявлення в ході такої перевірки факту вчинення ним дисциплінарного проступку;

- закріплення Законом обов‘язку держави відшкодувати шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю прокурора незалежно від його вини тощо.

Разом з тим, прийнятий Закон містить і серйозні недоліки та суперечності, які потребують якнайшвидшого усунення або ж додаткової регламентації.

Чи не найбільш істотним та суперечливим нововведенням є звуження сфери здійснення прокурорами функції нагляду.

Так, стаття 121 чинної редакції Конституції України покладає на прокуратуру також «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами» (пункт 5).

На виконання цих вимог Конституції України діючий Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-XII передбачав розгляд прокурором заяв і скарг про порушення прав громадян та юридичних осіб (крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду); нагляд прокурора за додержанням вимог законодавства щодо порядку розгляду скарг всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами; особистий прийом громадян прокурором (стаття 12). Для здійснення прокурорського нагляду в цій сфері прокурору були надані досить широкі повноваження, у тому числі й щодо проведення перевірок, внесення подань та винесення постанов (статті 20, 21, 23, 24 Закону № 1789-XII).

Вказана вище сфера наглядової діяльності прокуратури є значно вужчою порівняно з поняттям так званого загального нагляду, тобто нагляду за додержанням і застосуванням законів незалежно від сфери їх застосування не визначеним колом юридичних і фізичних осіб.

Але навіть ці положення пункту 5 статті 121 Конституції України не знайшли свого закріплення у статті 2 нового Закону «Про прокуратуру».

Між тим, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (стаття 8 Конституції). Тож відсутність у прийнятому Законі правової регламентації функції нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина та додержанням законів з цих питань фактично є обмеженням законних прав і свобод громадян і тому згідно із статтями 21, 22 Конституції України є неприпустимим.

Так само неприпустимим є і виключення із Закону України «Про звернення громадян» статті 29, за якою нагляд за дотриманням законодавства про звернення громадян здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами, які вживають заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів громадян, притягнення порушників до відповідальності.

Внаслідок прийнятих змін утворився правовий вакуум у сфері додержання прав і свобод людини і громадянина та додержання законів з цих питань, оскільки ніякий інший державний орган не зможе повноцінно замінити прокурора як наглядову інстанцію, здатну вжити невідкладні й дієві заходи для відновлення закону та справедливості.

Зокрема, державний нагляд (контроль), здійснення якого покладено на відповідні контролюючі органи, не завжди буває достатньо ефективним у захисті прав та інтересів громадян, особливо в ситуації, коли порушником таких прав є державні органи та установи чи їх посадові (службові) особи.

Прийнятий Закон оперує поняттям «органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси особи» (статті 23, 24 тощо).

Перелік таких органів наведено у статті 45 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України – її нова редакція, яка набирає чинності одночасно з Законом «Про прокуратуру», закріплює, що «у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах».

Однак для органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які діють в інтересах інших осіб, закон висуває додаткову умову – такі органи «повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів». Очевидно, що більшість громадян не зможе підтвердити неможливість їх самостійного звернення до суду.

Певні повноваження при захисті прав і свобод людини і громадянина за новою редакцією статті 45 ЦПК України з 25 квітня 2015 року отримають також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та прокурор, хоча такі їхні повноваження навряд чи можна вважати достатніми й ефективними.

Як засвідчує практика, при розгляді звернень громадян Уповноважений Верховної Ради України з прав людини найчастіше направляє їх за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд відповідних справ (пункт 3 частини 3 статті 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).

Крім того, визначений названим Законом правовий статус Уповноваженого не передбачає можливості притягнення ним (або за його ініціативою) до відповідальності осіб, винних у порушенні прав і свобод людини і громадянина. А розширення прав Уповноваженого посиланнями на його можливість звертатися до суду про захист прав і свобод осіб, які неспроможні самостійно захистити свої права і свободи; брати участь у судовому розгляді таких справ; вступати у справи, провадження в яких відкрито за зверненнями інших осіб; ініціювати перегляд судових рішень тощо (пункт 10 статті 13 вищеназваного Закону «Про Уповноваженого…» у новій редакції), - суперечить положенням частини 4 статті 17 цього ж Закону про те, що «Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду».

Прокурор же за новим Законом «Про прокуратуру» та у відповідності з новою редакцією статті 45 ЦПК України при зверненні до суду в інтересах громадянина або держави повинен буде обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, а для представництва в суді інтересів громадянина – ще й надати документи, що підтверджують недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність відповідного громадянина, а також письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, на здійснення ним представництва.

Отже, повнолітня дієздатна фізична особа матиме єдиний реальний спосіб захисту своїх прав, свобод та інтересів – це самостійне звернення до суду. Разом з цим, такий спосіб захисту є досить складним для багатьох наших співгромадян, які не є фахівцями юриспруденції, а оплачувати послуги адвокатів чи юристів для них може бути не завжди доцільно.

Слід відмітити, що Конституція України кожному гарантує право на правову допомогу, яка у випадках, передбачених законом, надається безоплатно (стаття 59).

При зверненні до суду обсяг необхідної правової допомоги має включати здійснення представництва інтересів, складення документів процесуального характеру тощо, тобто надання вторинної правової допомоги (стаття 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»).

Претендувати на отримання такої безоплатної допомоги вправі не всі громадяни, а лише обмежене коло осіб і в певному обсязі, як це визначено статтею 14 вищевказаного Закону. Надання таким особам безоплатної вторинної правової допомоги в повному обсязі заплановано з 1 липня 2015 року (пункт 6 розділу VI  Закону «Про безоплатну правову допомогу»).

Таким чином, звільнення прокуратури від нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина та додержанням законів з цих питань фактично не залишить для більшості наших співвітчизників іншого вибору, окрім особистого захисту власних прав у суді - за відсутності безоплатної правової допомоги та нерідко - за відсутності коштів на отримання платної допомоги.

Крім того, у вітчизняних реаліях звернення до суду не можна вважати швидким та ефективним способом відновлення порушених справ – адже судовий процес триватиме досить довго, засідання можуть неодноразово переноситися, і визнання тих чи інших дій протиправними треба буде очікувати щонаменше кілька місяців. Ще деякий час буде витрачено на виконання рішення суду - у разі, якщо воно буде містити зобов‘язання порушника законних прав особи щодо вчинення певних дій для їх відновлення. Тому при деяких порушеннях прав, свобод та інтересів громадянина звернення до суду не буде ефективним по суті. Так, можна легко уявити ситуацію, коли ті чи інші державні органи несвоєчасно надають відповідь на звернення громадянина або ж необґрунтовано затягують із прийняттям того чи іншого рішення тощо. В цих випадках розгляд звернення судом, як вказувалося вище, може зайняти більше часу, аніж оскаржуване зволікання чиновників.

Навряд чи доцільним та необхідним слід вважати положення частини 4 статті 23 нового Закону «Про прокуратуру» про те, що «наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва». При цьому Закон не регламентує, в якому порядку суд буде підтверджувати наявність підстав для такого представництва.

Так само, закріплюючи право громадянина чи його законного представника або суб'єкта владних повноважень оскаржити наявність підстав для представництва їх інтересів прокурором, частина 4 статті 23 Закону не розкриває, в якому порядку може відбуватися таке оскарження.

Сумніви викликає також доцільність посилань у статті 24 Закону та в новій редакції статті 45 ЦПК України на необхідність надання прокурором суду письмової згоди законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, або органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень на здійснення ним представництва. Адже у наданні такої згоди прокурору зацікавленими особами може бути відмовлено, що фактично унеможливить його звернення до суду та прийняття судового рішення про поновлення порушених прав держави або громадянина.

Таким чином, скасування прокурорського нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами не лише негативно відіб‘ється на захисті порушених прав осіб, а й сприятиме безкарності та вседозволеності серед чиновників. Орієнтуючись на Європу, все ж таки варто враховувати й наші національні особливості, які свідчать про неготовність українського суспільства на даному етапі до повної відмови від прокурорського  нагляду як іще однієї гарантії додержання прав і свобод людини і громадянина.

При аналізі тексту нового Закону певні зауваження викликають і інші досить важливі його положення, - зокрема, норми про підпорядкування прокурорів та виконання ними наказів і вказівок (стаття 17).

Відзначаючи позитивність спроб законодавчого врегулювання підпорядкованості прокурорів, слід відмітити, що такі спроби мають бути суттєво доопрацьовані.

По-перше, не можна зрозуміти логіку законодавця, за якою письмові накази адміністративного характеру керівника регіональної прокуратури, обов'язкові для керівників відповідних місцевих прокуратур, не є обов‘язковими для інших прокурорів цих місцевих прокуратур. Очевидно, презюмується, що накази керівника регіональної прокуратури для їх виконання усіма прокурорами місцевих прокуратур мають бути продубльовані наказами керівників цих місцевих прокуратур, що не можна вважати логічним і правильним.

По-друге, недостатньо послідовними уявляються положення Закону щодо виконання прокурором наказу чи вказівки прокурора вищого рівня.

Так, частина 3 статті 17 закріплює досить прогресивну норму про те, що «під час здійснення повноважень, пов'язаних з реалізацією функцій прокуратури, прокурори є незалежними, самостійно приймають рішення про порядок здійснення таких повноважень, керуючись при цьому положеннями закону, а також зобов'язані виконувати лише такі вказівки прокурора вищого рівня, що були надані з дотриманням вимог цієї статті». Разом з тим, ця норма носитиме виключно декларативний характер без реальних механізмів забезпечення самостійності прокурора.

Аналізуючи інші положення цієї ж статті Закону, варто зауважити, що частина 4 гарантує право прокурора, якому віддали усний наказ чи вказівку, вимагати письмового підтвердження такого наказу чи вказівки. Дана норма, прогресивна по своїй суті, навряд чи буде достатньо ефективною для забезпечення самостійності прокурора-виконавця.

Зрозуміло, що сумнівні або й відверто незаконні вказівки будуть надаватися саме в усній формі, щоб не залишати документальних «слідів» причетності до таких дій прокурора вищого рівня.

Однак заявлення прокурором-виконавцем вимог про письмове підтвердження отриманого усного наказу або вказівки на практиці навряд чи набуде поширення. Адже це означатиме незгоду виконавця з усним рішенням прокурора вищого рівня й неготовність негайно виконувати таке рішення. Отже, вимога письмового підтвердження автоматично викличе погіршення стосунків між прокурорами, що для прокурора-виконавця може слугувати стримуючим фактором.

Тому більш доцільним було б законодавче закріплення надання підпорядкованому прокурору лише письмових наказів чи вказівок, які б були обов‘язковими для останнього. І лише при сумнівах у законності наказу або вказівки, як це закріплює частина 5 статті 17, прокурор-виконавець не зобов'язаний їх виконувати та може звернутися до Ради прокурорів України з повідомленням про загрозу його незалежності.

На думку автора, певні суперечності, неповноту та плутанину новий Закон містить також при регламентації повноважень прокурорів.

Зокрема, Генеральний прокурор України та керівник регіональної прокуратури можуть приймати рішення «щодо неможливості подальшого перебування на посаді» відповідного прокурора (пункт 4 частини 1 статті 9 та пункт 8 частини 1 статті 11 Закону). При цьому повноваження керівників по відношенню до прокурора місцевих прокуратур співпадають, тож не зрозуміло, в яких випадках таке рішення буде приймати Генеральний прокурор, а коли - керівник регіональної прокуратури. Зміст рішення щодо неможливості подальшого перебування прокурора на посаді Закон також не розкриває й ніяк не співвідносить його з поняттям звільнення прокурора з посади.

Наведені вище положення не узгоджуються також із вимогами пункту 4 частини 3 статті 51, частини 2 статті 61 та пункту 5 частини 1 статті 77 Закону, за якими повноваження прокурора припиняються в тому числі у зв’язку з рішенням про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора, яке приймається Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів. То хто ж має приймати таке рішення – керівник відповідної прокуратури чи Комісія? На жаль, це питання риторичне.

Повноваження керівника регіональної прокуратури в частині призначення на посади та звільнення з посад керівників та заступників керівників підрозділів регіональної прокуратури (пункт 7 частини 1 статті 11) частково суперечать положенням частин 1, 2 статті 39 Закону, за якими керівника підрозділу регіональної прокуратури призначає керівник цієї прокуратури, а заступника керівника підрозділу регіональної прокуратури призначає чомусь Генпрокурор, що є досить нелогічним.

Так само Закон встановлює суперечність між повноваженнями керівника регіональної прокуратури по призначенню керівників і заступників керівників підрозділів місцевої прокуратури (пункт 7 частини 1 статті 11) та положеннями статті 39, за якими керівників підрозділів місцевої прокуратури призначає керівник місцевої прокуратури. При цьому регламентація повноважень по призначенню  заступників керівників підрозділів місцевої прокуратури (пункт 16 частини 1 статті 39) взагалі відсутня. Закон також не встановлює, хто має призначати прокурорів місцевої прокуратури.

Згідно з положеннями частини 1 статті 41 Закону, «звільнення прокурора з адміністративної посади, передбаченої пунктами 2, 3, 6-13 частини першої статті 39 цього Закону, здійснюється відповідно Генеральним прокурором України та керівником регіональної прокуратури відповідно до визначених цим Законом повноважень, а з адміністративної посади, передбаченої пунктами 14 та 15 частини першої статті 39 цього Закону, - керівником місцевої прокуратури». При цьому Закон не визначає, хто і в якому порядку звільняє прокурорів, адміністративні посади яких передбачені пунктами 4, 5 та 16 статті 39.    

Крім того, як встановлює пункт 1 частини 2 статті 51 Закону, особами, які приймають рішення про звільнення прокурора з посади, є: «Генеральний прокурор України - щодо прокурорів Генеральної прокуратури України, керівників регіональної прокуратури». Однак посилання на повноваження Генпрокурора щодо звільнення керівників регіональної прокуратури суперечить вимогам пункту 5 частини 1 статті 9 Закону, за якими Генпрокурор вправі звільняти лише прокурорів Генеральної прокуратури України.

Положення пункту 2 частини 2 статті 51 Закону про право керівника регіональної прокуратури звільняти прокурорів відповідної регіональної прокуратури та керівників місцевих прокуратур не узгоджуються з вимогами пункту 7 частини 1 статті 11, за якими керівник регіональної прокуратури звільняє лише керівників підрозділів і їх заступників у регіональній прокуратурі, а також керівників і заступників керівників підрозділів місцевої прокуратури.

В цілому позитивно оцінюючи введення Законом нового інституту - Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі – також КДКП), все ж варто звернути увагу на ряд суперечностей та неузгодженостей, які стосуються повноважень цієї Комісії та її членів, а також на відсутність регламентації ряду істотних моментів щодо її діяльності.

Так, частина 6 статті 32 Закону передбачає розгляд Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів на своєму засіданні одержаної інформації щодо можливої недоброчесності кандидата на посаду прокурора; за результатами такого розгляду КДКП «може прийняти рішення про недопущення кандидата до проходження спеціальної підготовки». Однак запропонована процедура не передбачає проведення перевірки отриманої інформації, що може призвести до прийняття Комісією необґрунтованих рішень на підставі не перевіреної інформації – як на користь кандидата, так і проти нього.

Так само Закон не визначає механізм розгляду та вирішення Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів скарги прокурора, якому Генеральним прокурором України було відмовлено у призначенні на адміністративну посаду (частина 4 статті 39 Закону).

Між тим, актуальність даного питання обумовлюється ще й положеннями пункту 1 частини 9 статті 71 Закону, згідно з якими Генеральний прокурор України, відмовившись призначити рекомендованого Радою прокурорів України  прокурора, може запропонувати Раді прокурорів іншу кандидатуру. Тож із тексту Закону важко зрозуміти, як саме будуть узгоджуватися між собою за часом два процеси: з одного боку, оскарження першим прокурором до КДКП відмови у його призначенні, а з іншого боку - подальші дії Ради прокурорів України при отриманні пропозиції Генпрокурора про призначення на спірну посаду іншого прокурора.

Положеннями частини 4 статті 42 Закону також передбачено надання Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів висновку щодо виконання Генеральним прокурором України професійних обов’язків – цей висновок має надаватися Президенту України або Верховній Раді України в залежності від конкретних підстав звільнення Генерального прокурора України з адміністративної посади.

При цьому Закон не визначає, за чиєю ініціативою та в якому порядку КДКП має надавати такий висновок.

Закон закріплює також право Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів клопотати про відсторонення прокурора від посади до завершення щодо нього дисциплінарного провадження. При цьому «керівник органу прокуратури, в якому працює прокурор, Генеральний прокурор України… може видати наказ про відсторонення прокурора від посади до завершення дисциплінарного провадження» (частина 5 статті 46).

Наведене вище формулювання є неконкретним, оскільки передбачає можливість або видачі, або не видачі наказу про відсторонення прокурора від посади без зазначення відповідних підстав для цього, що може стимулювати певні корупційні прояви.  Також не визначено порядок відхилення компетентним прокурором клопотання КДКП про відсторонення прокурора від посади на період дисциплінарного провадження.

Певна суперечливість вбачається також між положеннями частини 1 статті 62 Закону про те, що подання про звільнення прокурора з посади вноситься Вищою радою юстиції або Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів у визначених законом випадках, - та вимогами частини 6 статті 49 Закону, за якими Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів за результатами дисциплінарного провадження щодо прокурора, який обіймає адміністративну посаду, може лише ініціювати перед Радою прокурорів України розгляд питання про внесення рекомендації щодо звільнення прокурора з адміністративної посади.

У свою чергу, згадані вище положення частини 6 статті 49 Закону про ініціювання КДКП перед Радою прокурорів України питання про внесення рекомендації щодо звільнення прокурора не узгоджуються з вимогами частини 3 статті 62, за якою «прийняття рішення про звільнення прокурора з посади здійснюється особою, уповноваженою цим Законом приймати рішення про звільнення прокурора, виключно на підставі та в межах подання Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів чи Вищої ради юстиції». Однак і ця норма про «виключні» підстави для звільнення прокурора не враховує положень частини 1 статті 54, частини 1 статті 56 та статті 58 Закону, за якими прокурора може бути звільнено також на підставі судового рішення, яким прокурора визнано винним у вчиненні адміністративного корупційного правопорушення, або обвинувального вироку щодо прокурора, або за заявою прокурора про звільнення з посади за власним бажанням.

Звертає на себе увагу також відсутність у Законі чіткого механізму збирання Радою прокурорів України даних про професійні та морально-ділові якості, а також управлінсько-організаторські здібності та досвід роботи кандидата на адміністративну прокурорську посаду для надання відповідних рекомендацій згідно з положеннями частини 3 статті 39 Закону. При цьому в частині 9 статті 71, яка регламентує повноваження Ради прокурорів, відсутні посилання на можливість збирання нею характеризуючих даних про особи прокурорів, оцінку їхніх управлінсько-організаторських здібностей тощо.

У ряді статей Закону містяться посилання на Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції». Однак цей Закон втратив чинність згідно із Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції», який набрав чинності з 26 жовтня 2014 року та вводиться в дію з 26 квітня 2015 року, тобто з наступного дня після набрання чинності новим Законом «Про прокуратуру». Тож більш логічними були б посилання в тексті нового Закону саме на Закон № 1700-VII «Про запобігання корупції».

Підсумовуючи, варто зауважити, що при всій прогресивності нового Закону, за яким досить скоро стане діяти прокуратура (а отже, й почне жити вся країна), - сам Закон ще надто «сирий», аби впроваджувати його в життя без необхідних змін.

Вище продемонстровані лише деякі очевидні прогалини цього нормативного акту, - але насправді їх набагато більше. Тож було би добре, аби удосконаленню нового Закону Верховна Рада України Восьмого скликання приділила б належну увагу!

«Юридична газета», № 48-49

повернутися назад